Salus

Salus

01.12.2018 Вшанування Міжнародного дня боротьби зі СНІДом

30.11.2018 Звернення генерального директора UNESCO пані Одрі Азуле з нагоди Міжнародного дня боротьби зі СНІДом

21.11.2018 Участь БФ САЛЮС у проведенні «Європейського тижня тестування на ВІЛ та гепатити» 2018

25.10.2018 Сьомий тренінг у рамках проекту "Комп’ютерна грамотність медичних працівників - запорука надання якісної допомоги ЛЖВ"

24.09.2018 Шостий тренінг у рамках проекту "Комп’ютерна грамотність медичних працівників - запорука надання якісної допомоги ЛЖВ"

31.07.2016 Електронний бюлетень з питань репродуктивного здоров’я

27.07.2016 У Львові провели акцію з профілактики гепатиту (+відео)

11.05.2015 У Львові наприкінці 2014 року було зареєстровано майже 3000 ВІЛ-інфікованих

11.05.2015 Медики дуже мало знають про ВІЛ-інфікованих, – дослідження на Львівщині

Перейти на стару версію сайту

Ресурсний центр ГУРТ

 

30.11.1999
Життя без голки
Напередодні Всесвітнього дня боротьби зі СНІД, який відзначають сьогодні, кореспондент «Газети» зустрілася з 35-річною Світланою, яка з таким жахливим діагнозом півтора року тому народила здорову дівчинку Олександра Баландюх, Львівська газета Ця зустріч мене глибоко шокувала. До розмови зі Світланою я була переконана, що пацієнти з ВІЛ-СНІД — це здебільшого наркомани, люди, так би мовити, дна, які ніде не працюють, не мають освіти, мети, котрі не живуть, а існують. Вони думають лише про те, де б узяти гроші на чергову порцію наркотиків. Через голку вони й заражають одне одного ВІЛ-СНІД. Вважала, що осіб освічених, із хороших родин серед таких пацієнтів мало. Це ті, хто підхопив ВІЛ-інфекцію волею випадку: під час переливання крові, незахищених статевих стосунків тощо. Та сповідь Світлани геть зруйнувала мої уявлення: виявляється, серед наркоманів і ВІЛ-позитивних пацієнтів є чимало людей не просто із заможних, а багатих родин, в яких батьки обіймали й обіймають доволі високі посади. Вони забезпечили своїх дітей, здавалося б, усім: дали вищу освіту, влаштували на хорошу роботу, купили квартиру, машину, дачу тощо. Але їхні сини та доньки опинилися серед людей дна. І вибратися звідти їм не можуть допомогти ні гроші, ні зв’язки батьків, ані світила медицини. Спробував наркотики, коли з’явилися великі гроші Світлана закінчила економічний факультет одного з київських «вишів». Навчалася добре, тож знайшла непогану роботу. Але в столиці затрималася недовго, бо зустріла львів’янина Юрія, в якого закохалася до нестями. Він покликав кохану до Львова, де вони одружилися. Батьки чоловіка були доволі заможними, люди творчих професій, мали власний бізнес. Після весілля єдиного сина родичі купили молодятам окрему квартиру. Юрій також здобув вищу освіту, був тямущим чоловіком і за порадою батьків також зайнявся бізнесом. І справи в нього йшли доволі непогано. — Коли в Юрка з’явилися великі гроші, він уперше спробував наркотики, — розповіла Світлана. — Спершу курив травку, потім нюхав героїн. Це в колі його друзів уважали баловством багатих, бо доза героїну коштувала недешево, її міг дозволити собі не кожний. Думаю, Юрко не знав, що так швидко потрапить у наркотичну залежність. Здавалося, побалується — і кине. Та не вийшло. Наркотики, думки про чергову дозу стали сенсом його життя, розкручений бізнес почав занепадати. На героїн грошей бракувало, тож перейшов на ін’єкційні наркотики. Його не раз із ними затримували працівники міліції, та спершу вдавалося уникати зустрічі з Фемідою. Але одного разу вона не була прихильною до Юрія, і його засудили. У колонії він пробув порівняно недовго, однак підхопив там відкриту форму туберкульозу. — Йому не було ще й 30-ти, коли помер, — продовжує Світлана. — Лікарі кажуть, що, найімовірніше, в нього був і СНІД, проте в 1990-ті роки тоді ще не завжди діагностували цю хворобу. Її життя занапастив героїн Жінка залишилася одна із сином. І хоч батьки Юрія надалі опікали невістку й онука, Світлана не знаходила собі місця. Тож, порадившись, рідні відправили її до Москви. Там мешкали їхні родичі, друзі, які швидко влаштували Світлану на хорошу роботу, — економістом вона була чудовим. — Заробляла я добре, — згадує співрозмовниця. — За декілька місяців у мене на руках уже була кругленька сума, але в душі — глибокий сум. Я так і не подолала депресію, не бачила свого життя завтра, не розуміла, навіщо живу. Ось тоді вперше спробувала героїн. Та таке задоволення було не з дешевих, накопичені гроші швидко розійшлися і, щоб зекономити кошти, перейшла на дешевші наркотики — почала колотися. Світлана повернулася до Львова наркоманкою. Її день починався та завершувався однаково — вона думала лише про те, де взяти гроші та вколотися. Навіть син, який уже підріс і благав кинути цю гидоту, бо дуже боляче пережив смерть батька, не міг її зупинити. А відтак жінку неодноразово судили за зберігання та перевезення наркотиків. Вона тричі відбувала покарання. Коли Світлана вийшла на волю, то знову подалася по наркотики. В колі таких, як і вона, зустріла Олександра, свого ровесника. Чоловік за освітою — філософ. Він єдиний син у сім’ї. Його батько нині на пенсії, та ще нещодавно обіймав високу військову посаду, мати — викладач в одному з львівських «вишів». Довідавшись, що син — наркоман, батьки ладні були віддати все, щоб тільки витягнути його з цієї трясовини: лікували в різних львівських клініках, возили за кордон. Та ба, врятувати сина не вдалося. Він на якийсь час ніби повертався до нормального життя, а далі брався за старе. І життя пішло шкереберть. Через наркотики Олександр не міг улаштуватися на роботу за фахом, тому сидів на шиї в батьків або перебивався тимчасовими заробітками. Його вже двічі судили за зберігання та перевезення наркотиків. На шостому місяці вагітності поставили діагноз — СНІД Батьки Олександра не заперечували проти його стосунків зі Світланою. Спочатку вони не знали, що вона також наркоманка, і думали: може, врятує сина від наркотичної трясовини. А коли довідалися, що вона очікує дитину, здавалося, й для них мигнуло світло в кінці тунелю. — На шостому місяці вагітності прийшла в поліклініку записуватися на облік, — розповідає Світлана. — Коли вперше здала аналіз крові, все було добре. А от, коли вдруге... У мене запідозрили СНІД і, щоб отримати остаточне підтвердження, аналізи надіслали до Києва. Помилки не сталося. Для мене це був шок. «Я ж можу народити хвору дитину», — перше, що промайнуло в голові. Якби термін вагітності був менший, зробила б аборт. Але я була вже на сьомому місяці. Про цей страшний діагноз Світлана розповіла синові й Олександру. Вони були приголомшені, особливо перший. Йому здавалося, що мати ось-ось помре, він її втратить так само, як батька. Вони разом «засіли» в інтернеті та довідалися, що ще не все втрачено. Медики порадили пройти ретровірусну терапію, яка допоможе дитинці уникнути важкої недуги. Світлана погодилася. — Коли прийшла в пологовий будинок, одразу сказала лікарям про свою хворобу, — згадує жінка. — Думала, що ця новина швидко пошириться пологовим відділенням і від мене всі сахатимуться. Втім лікарі поставилися до мене доволі добре. Мені виділили одномісну палату-бокс. Народжувала сама, без стимуляції пологів. Народилася донечка. Я дуже хвилювалася за неї, робила все, що казали медики, щоб тільки дитині не передалася моя хвороба. І, на щастя, вона здорова. Ми перебували на обліку в Центрі СНІДу до півтора року. Аналізи показали, що Настуня здорова. Світлана вже півтора року в Центрі СНІДу проходить замісну метадонову терапію. Щодня приходить сюди з донечкою, ковтає таблетку та йде додому. Вона не вживає ін’єкційних наркотиків, бо метадон (синтетичний наркотик), як розповів лікар-інфекціоніст Юрій Дашо, блокує ті рецептори головного мозку, які відповідають за пам’ять наркомана. — Дозу для кожного підбираємо індивідуально, — каже Юрій Андрійович. — Починаємо з малої та доводимо до такої, коли наркозалежний почувається комфортно. Цю дозу він отримує якийсь час, а потім починаємо поступово її зменшувати, тоді пацієнт може зовсім відмовитися від наркотику. Насправді, як кажуть самі наркомани, зробити це непросто. По-перше, проходити метадонову терапію потрібно приблизно стільки часу, скільки вживав наркотики. Наркоманський стаж Світлани — 15 років, а замісна терапія триває наразі лише півтора. По-друге, за словами жінки, фізично можна позбутися потягу, а ось психологічно — складно. Ти перебуваєш у цьому самому середовищі, серед тих самих друзів-наркоманів. Устояти дуже непросто. — Серед наших знайомих лише одному вдалося вирватися, — каже Світлана. — Він за фахом — юрист, товаришував із моїм першим чоловіком. Коли зрозумів, що не може керувати своїм життям самотужки, пройшов у Львові курс лікування, продав квартиру, машину, СПА-салон, із дружиною та сином виїхав у Дніпропетровськ. Там зумів устояти, бо незнайоме місто, не знаєш, де продають наркотики, ніхто тебе не спокушує вколотися. Та й дружина, батьки за нього боролися. Наразі Світлана не береться загадувати, що буде далі. Живе одним днем. Тішиться, що отримала змогу пройти замісну метадонову терапію, бо це дозволяє їй почуватися нормально. Думати про те, де краще погуляти з донечкою, що їй приготувати на обід, а не про те, де взяти гроші та вколотися. Або корчитися від болю під час «ломки». Вона впевнена, що її старший син не стане наркоманом. Бо на власні очі побачив, чим це закінчилося для батька, і як розплачується за «баловство» мати. Він навчається в одному з львівських «вишів» і працює, морально та фінансово підтримує матір. Світлана не хоче, щоб її долю повторила маленька Настуня. Але на запитання, чи планує вона з часом відмовитися від метадону заради цієї ж Настуні, ствердної відповіді не дала. Психологічно, мабуть, іще не готова до такого кроку. До теми За 11 місяців 2011 року на Львівщині від ВІЛ-позитивних жінок народилися 69 немовлят. Передали матусі їм небезпечну інфекцію чи ні, остаточно буде відомо, лише коли малюкам виповниться півтора року — до такого терміну вони перебуватимуть на обліку. Наразі 68 діток є здоровими, і лікарі сподіваються, що так буде й надалі. Лише в одного немовляти виявили небезпечну спадковість.